Я її постійно тримаю. Але хто тримає мене?

Є один момент, про який рідко говорять вголос.
Момент, коли Ви сидите вночі, в тиші, з дитиною на руках. Вона вже спить. А Ви ні. Ви не можете.

Бо тіло ще тримає напругу, а розум - ще борсається в нескінченному списку:

• Чому вона знову прокидається?
• Я ж тільки поклала її…
• Може, щось не те їла?
• Я не витримаю ще одну ніч так…
• Я повинна. Бо я мама.

І серед усіх цих думок - повна тиша, коли Ви задаєте собі запитання:
«А я? А хто тримає мене?»

Цей гайд - не про сон дитини.
Він про Вас. Про той біль, який Ви не дозволяєте собі відчувати, бо боїтесь, що не витримаєте. Про те відчуття, що Ви розчинились у материнстві настільки, що вже не знаєте, яка Ви - коли не тримаєте.

Ви сильна. Це вже факт. Бо Ви пройшли стільки ночей, які не проходять.
Стримали сльози, коли хотілося кричати. Усміхалися, коли хотілося впасти.
Але сила - це не про терпіти. Сила - це помітити себе і сказати:

"Я більше не хочу бути тільки подушкою. Я хочу бути людиною поруч із моєю дитиною, а не її тілом."

Ви не ламаєтесь = Ви стомились.
І це нормально.
Стома - не провина. Це сигнал. Сигнал, що час щось змінити.
І не завтра.
Сьогодні. Зараз. Потроху. По-справжньому.

Можливо, Ви вже прочитали десятки постів, сторіз, гайдів, марафонів.
Ви вже знаєте, що "потрібно налагодити режим", "впровадити ритуали", "не качати".

Але чомусь нічого не змінюється.
І це - не тому, що Ви слабка.
А тому, що Ви - людина. І у людини є страх. І біль. І плутанина.

Ось чому все застигло:

• Багато інформації, мало безпеки. Ви не впевнені, що зможете, що дитина витримає, що не нашкодите.
• Почуття провини. Ви думаєте, що маєте витримати ще. Бо вона така маленька. Бо "мама мусить".
• Стан виживання. Ви не можете прийняти рішень, коли немає базового ресурсу. Немає сну, їжі, дотику, простору.

Цей гайд не змусить Вас ухвалити великі рішення.
Він допоможе зробити один мікрокрок, який стане першим - не до "правильного" материнства, а до себе живої.

Заплющте очі. І просто дозвольте собі на 30 секунд запитати:
"Що я зараз насправді відчуваю?"

Не думайте. Не фільтруйте. Просто скажіть собі (можна пошепки).

• Я зла.
• Я дуже сумна.
• Мені боляче, що я не маю навіть хвилини на себе.
• Мені страшно, що я ламаюсь.
• Мені соромно, що я хочу бути одна.

Це не сором. Це - чесність. Це те, з чого починається зцілення. Не з нових звичок, а з того, що Вас теж хтось побачив.
Я Вас бачу.

Оберіть будь-який момент дня. Хоч 12:47. Хоч коли вона спить у Вас на грудях.
Вимкніть телефон.
Візьміть аркуш, або просто загляньте в дзеркало.
І напишіть або прошепчіть:

"Я жива. І мені потрібна я."

Можна плакати. Можна нічого не відчути.
Це - нормально. Але Ви зробили крок. Ви вийшли із замкненого кола «ще трохи потерплю».

ДАЛІ:
Мама, яка повертає собі себе - не стає гіршою для дитини.
Вона стає якірною. Не трясеться при кожному плачі. Не ламається.
Бо вона знає: Я теж важлива. І в мене теж є право на спокій, ніч і вільне дихання.

Уявіть, що ранок починається не з крику.
А з тиші. Теплої. Дбайливої.
Ви прокидаєтесь - не тому, що треба.
А тому що хочете.

Ваші очі відкриваються в просторі, де не горить усе водночас.
У кімнаті - сонце. І дихання. І спокій.
Ваша дитина ще спить.
У своєму ліжечку.
Без паніки. Без руки на грудях. Без контролю.
Тому що ви поступово навчили її довіряти. І навчили себе - відпускати.


Ви не горите. Ви не тонете. Ви не втрачаєтесь.
Ви стоїте. Легко. М’яко.
З чашкою гарячої кави - не десятий раз підігрітої.
З думкою:

“Я вже не живу в очікуванні, коли стане легше. Я вже живу.”

Це все - не мрія.
Це реальність, до якої можна дійти. Не за день. Але крок за кроком.